Коли вже не зможу сміятись...

Моє обличчя пізнає час: під удари секундної стрілки

його помережать лінії дрібні та просторі.

З'являться борозни, сліди перехресть

і паморозь сивини.

Волосся мого торкнуться весни й осені:

воно ставатиме довшим, коротшим

темнішим та світлішим,

а з ним і я − старшою чи молодшою,

аж доки на плечі не спаде

срібне колосся

пам'яті.

Руки мої зазнають тепла і ніжності

праці, безсоння, відчаю,

може, пристрасті…

З-під пальців народяться десятки листів,

що шукатимуть своїх адресатів.

Говоритиму багато і мало, убого й велично,

допоки мудрість не скує язика,

а хрипота не розкрає голос.

Ноги мої розбудять напівсонні міста,

збурлять мости й магістралі,

залишать позаду кілометри незавершених справ,

гріхів і прощань, павутину шляхів непройдених...

Спина моя зігнеться під тягарем турбот,

шкіра потовщає, захищаючись від негоди.

Я нестиму свій хрест, боротиму падіння і долю,

наче Сізіф, якого жене

надія.

Життя і смерть довго гратимуть у пінг-понг.

Я промайну в людях мільярдами спалахів,

а тоді стану спогадом

завбільшки з фотоальбом.

Все у мені повсякчас ставатиме іншим −

губи, зачіска, рухи, постава, дотик…

Тільки очі ніколи не втратять кольору,

погляду серйозного, відчайдушного,

благально щирого, нескорено мовчазного.

За ним і впізнаєш мене, коли

я вже не зможу

сміятись.