Переосмислення

Коли ти приїдеш, я вже проллюся грозами,

доведу себе до байдужості чи до втрати пам'яті.

Ніхто мені за цей смуток не видасть грамоти,

тільки серце затихне і розростеться мімозами:

Я ж бо так довго труїла його тобою і кавою,

наївністю, холодом, штучних емоцій загравою...

Керуй тепер, Розуме, моїми метаморфозами.

Коли ти приїдеш, я все ще любитиму вірші.

І буду така самісінька. Навіщо собі брехати?

Я давно ні за чим не плачу, хоча досі боюся втрати,

тягну́сь до людей, від яких стаю щасливіша,

довіряю напрочуд легко, обпікаюсь напрочуд швидко,

забуваю про парасоль, і тоді промокаю до нитки.

Найбільше бачу найменшим, а краще - гіршим.

І список цей - безкінечний, бо я ж людина.

Бо Він собі так задумав - зробити із мене сильну,

складну та спокійну, в рішеннях - непомильну.

Тому й опустив на землю трухляву стару драбину,

забрав додаткові канати, підсипав ще трохи перцю,

щоб га́ряче калатало війною змучене серце,

а любов до життя, мов кисень, вливалася у судини...

Так, ти цілком правий: я ще така дитина!

Мені варто плести косички, сміятися без угаву,

стояти в кутку, щоразу шукати пригод і слави,

а від ласкавого слова, мов щенятко, пускати слину...

Горнутися до незнайомців і ки́датись під колеса -

діти роблять це не навмисно, а дорослі - від сильного стресу

чи коли горло стисне гірке відчуття провини.

Дивно, але я досі не маю твоїх фотографій.

Стараюсь згадати риси, усмішку, погляд, профіль -

це заняття таке марудне, а діє, неначе морфій,

і від нього не пишуться вірші, хіба що рядки епітафій...

Вертайся скоріше. Я ж бо 

насправді тебе чекаю.

Розпорошуюсь на дрібниці – фільми чи ковток чаю –

втомилася від усього: проблем, ідіотських парафій

і від спогадів – теж втомилась. Я хочу стояти збоку,

бачити, як ти виріс, змужнів, кохав та боявся,

читати тебе, мов книгу, вслухатися в гул зап'ястя,

пересвідчитись, що спокійна і не рожевіють щоки,

що нічого не відчуваю, окрім злості чи меланхолії,

а між нами - кілометраж, прірва, покинуті колії,

кілька щасливих митей та майбутні відчужені ро́ки...

Що душа моя вже порожня, у серці звільнились кімнати.

я прагну тебе не знати, згадувати, забувати,

ненавидіти, прощати, каратися і карати,

не спати ночами, писати, знеможена працювати...

Та нічого не шкодувати. Не жалітися більше на долю.

Якби можна було деталі видалити хірургічно…

Теплі розмови ночами, сховані десь панічно,

легкі дотики мимоволі, що забрали від мене волю,

твої очі, брунатно-зелені. Хай усе це зникає димом.

Я бажатиму тобі щастя. Кар'єри, маленького сина,

дружини, машини, сили, терплячості, самоконтролю...

А поки що - повертайся.

                                                         Щоб не стати для мене долею.