Янгол

Коли згасає світло, і я лежу на ліжку у цілковитій темряві з розплющеними очима...
Спалахує жовтим небо так, ніби падає зачаклована зірка...
І тоді до вікна прилітає Метелик...
Його тінь темним силуетом відбивається на шторах...
Я усміхаюся...
Чи є у житті більша радість за ту, коли маєш змогу побачити відблиск янгола?..
Любов...Це навіть більше...Це сам Господь...

Тихо шелестять крила...
Я вдивляюся у тьмяне мерехтіння, і по щоці котяться сльози...
Частинка неба впала на мій підвіконник...
Я вмію бути закоханою у саме небо...

Тоді падав сніг... Я добре бачила мільйони цяток навколо жовтого сяйва...
А ще...
У серці чомусь була тільки весна...
Подих вітру, змішаний із пахощами щойно розквітлої вишні...
Промінь сонця, що змушує заплющити очі і самовільно усміхатись...
Травневі ночі...

Він просто сидів і не здійснював ніяких рухів...
Навіть тоді я вже була така щаслива...Мовби щойно народилась...

А потім Янгол ступив крок...

Прекрасний, у сніжинках, він стояв недалеко, зовсім...зовсім близько...
А я все милувалась ним, не в змозі поворухнутись...

Його усмішка була такою приємною і світлою, майже дитячою...саме тією, коли очі є ідеальним дзеркалом Божих рук...
Я плакала...і раділа сльозам, цьому дивному розчуленню, що єднало у собі і захоплення, і каяття, і відчуття неможливості полетіти з ним...адже я ще тут, на Землі...
На Землі...
А коло мене – Янгол...

Він наблизився легким кроком...
Його теплі уста торкнулися мого чола...

Питаєте, чи варто жити?..

Тоді я розучилася дихати...І не відчувала у цьому потреби...

«Візьми мене із собою...у небо...»

Янгол знову усміхнувся, а в очах на мить зблиснув образ рожевощокої дитини із золотими кучерями...
То була я...
То була його Любов...

«Небо – у тобі...»
. . .

Нас зустрічали міріади зірок...
А до моєї руки торкався Янгол...
Щастя...

Якщо душа справді вміє літати, тоді...чи варто боятися смерті?