Прозорі акварелі

Я цілую теплими губами
вікна, що не встигли прокинутися від січня,

пускаю мильні бульбашки
очима, повними закоханості
у твою світлу посмішку,

а потім слухаю низький голос,
що проникає в душу
крізь призму стареньких навушників.

Вечір ховає весняні барви спокою:
йому врешті-решт дійсно добре.

Щасливим дитячим поглядом
краду поцілунки згасаючого дня,
який прощається зі мною
золотими вогниками
на запітнілих шибках
сонної маршрутки.

У серце на мить залітає метелик,
крильця якому вишивала
квітнева веселка.

А потім щось вибухає всередині
точно так само, як тоді,
коли з неба падає зірка,
залишаючи кольорові сліди
шаленого феєрверку...

Срібний спалах вмить перетворюється
на химерний хоровод
безликих ляльок...

мій зацькований погляд
тане серед невиразних обрисів
крихітних людських постатей...

Секунда! - і я падаю на коліна,
а з рук вириваються на волю
тисячі блискавок...

щоки захлинаються слізьми,
зірки ритмічно вдаряються об Вічність...

Спів містичного дитячого хору
захмелює свідомість
сюрреалістичним відлунням
безмежності,

і я поволі звільняюся від світу,
розчиняюся в акордах упорядкованого хаосу,
складаючись у нову мозаїку,
мовби перебудовуюсь заново.

Хочу жити такою,
не схожою на себе кілька хвилин тому.
Я вільна!..

Раптом у голову вривається
пронизливий вереск від зіткнення
коліс машини зі слизькою дорогою...

Голос чоловіка у чорному костюмі
вбиває останні дотики ірреальності.

Сіре місто, як завжди,
позіхає від нудьги,
зустрічаючи випадкових перехожих
тьмяним світлом автозаправки.

Початок березня.
Зима повільно розчиняється у дотиках
життєдайного вітру.

Якось дивно усміхаюсь...

Душа вирощує проліски
на ґрунті зів'ялих сподівань.

Погляд таки зумів заволодіти
кількома спалахами
згасаючої зірки...

У кишені дзвонить мобільний.

Е ні, пробачте.
Сьогодні прийшла весна.

Тільки її я маю право
зустрічати привітним мовчанням...