Моя Осінь. Діалоги у монолозі

Виймаю осінь із
холодильника,
Старанно ламаю ніжки
будильнику,

Палю органайзер із
задоволенням -
Бажання судомно конають
в агонії,

Сідаю на поїзд, що мчить,
мов ошпарений.
Ковтаю пігулки. Чай уже
зварений.

Мобільний упав під колеса -
сміюся:
"Мені вас не треба. Без вас
обійдуся!"

Осінь сидить самотою
навпроти,
На ній жовта сукня,
подерті колготи,

шалик зі смутку, капці
з "ротами".
Худенька пора - сорок п"ять
кілограмів.

Синці під очима і губи
пошерхлі...
Хто ж тебе так? Ти жива
чи вже мертва?

Поїзд летить, обганяючи
вітер:
нестримність і швидкість - його
рідні діти.

Чому ж тоді, Осене, дихаєш
в"яло?
Я ж встигла якраз, я тебе
врятувала!

- Не треба було, - відпові́ла
безбарвно.
- Я дика, шалена, голодна і
п"яна.

А ще - важкохвора сонлива
каліка.
Яка тобі користь з дурної
заїки?

Дивлюсь у вікно, небо міряю
смутком...
- Не забувай, часом ти - ще й
і сука:

Мучиш ночами, топиш
дощами,
морозиш серця під тонкими
плащами.

І все ж - як убого ми жи́ли б
на світі,
якби не настало бабине
літо...

Та й хто я без тебе?
Навіщо?.. - і двері
в купе відчинились у звичній
манері:

- А це що? Шляк трафить! Виходь звідси,
Васю! -
штовхалась сполохана тітонька
Ася.

- Ти глянь, озирнися! Побита,
немита,
Колготи у ді́рках, сукенка
зашита...

..."Та й хто я без тебе? А може,
є ліки?"
Осінь у дзеркалі лущить
горіхи...